Бухтик показав на скриньку з трубками i додав:

— Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi.

— Не треба перевертати, — поспiхом промовив господар затону. — Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона.

Бухтик хитро примружив очi.

— Невже не здогадуєшся?

— Кгм-мм… На щось нiби схоже, — невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi.

— Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? — прийшов Бухтик батьковi на допомогу. — Так от, цю рiч я змайстрував.

У Барбули навiть подих перехопило.

— Невже суходих?

Бухтик задоволене кивнув головою.

— Атож. Вiн i є.

Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось.

— Велике тобi спасибi, — сказав вiн. — От тiльки… чи безпечний вiн? Чи надiйний?

— Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього.

— Саме це мене i хвилює, — зауважив Барбула. — Ти майструєш, а я страждаю.

— Та ти що — не вiриш? — не на жарт образився Бухтик. — Ану, гайда на берег!

Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води.

— Ми що — будемо ходити по суходолу? — недовiрливо запитав вiн сина. — Поглянь-но лише, як пече сонце!

Бухтик зневажливо стенув плечем.

— Мене це зовсiм не турбує, — вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. — Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю — видихати. Зрозумiв?

Барбула довго розглядав скриньку з трубками.

— Гм-мм… воно, звiсно… I довго так можна дихати?

— Скiльки завгодно. Була б лише вода в скриньцi. Ну, я пiшов.

Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув i смiливо вийшов з води.

Господар затону отетерiло спостерiгав за синовими дiями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж вiдкинув би копита… А Бухтиковi хоч би що — прогулюється, нiби в себе вдома.

— Агов, Бухтику! Ти хоча б совiсть мав! — не витримав врештi-решт Барбула. — Може, я теж хочу спробувати!

Бухтик не заперечував. Вiн одразу шубовснув у воду i скинув спорядження. Потiм замiнив воду в скриньцi i припасував пристрiй на батьковiй спинi. Пiсля всього вiдступив на кiлька крокiв, прискiпливо оглянув Барбулу з нiг до голови i з сумнiвом похитав головою.

— Мабуть, ця скринька тобi замала, — зауважив вiн. — Тобi швидше пiдiйде цистерна. Чи хоча б бочка… Але для початку, думаю, пiдiйде й таке.

Пiдбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег i ступив перший крок… Затим — другий, третiй.

«Пече, — подумав вiн. — Все ж терпiти можна. Головне — я дихаю на суходолi!»

П'ятий крок, десятий…

Зненацька Барбула зупинився, вiдчайдушне замахав руками i чимдуж рвонув до рятiвного затону.

— Чого ти? — запитав Бухтик. — Злякався, чи що?

Барбула не вiдповiдав. Вiн виштовхнув трубки i пожадливо ковтав воду.

— Коли б то лише налякався! — прийшовши нарештi до тями, почав вiн. — Коли б то тiльки це! Я ледве не задихнувся, ось що!

Бухтик став метушливо ритися в суходиху.

— Не може бути, — бурмотiв вiн. — Принцип дiї перевiрено… Зараз дiзнаємося… Напевно, щось трапилося з подачею води… Ага, ось воно що! — I Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. — Все ясно — це вони забили трубку. Треба встановити фiльтр, та й годi. Такий, як в колодязi дядька Костi.

Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навiть для чогось понюхав.

— Фiльтр, кажеш… А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду?

Бухтик ошелешено витрiщився на батька.

— А й справдi… — вражено видихнув вiн. — Можна брати воду на чистому мiсцi… Та ти, батьку, виявляється, мiг би й сам стати неабияким винахiдником!

— Таке скажеш… — нiяковiючи, усмiхнувся Барбула.

А про себе подумав, що стати винахiдником не так вже й важко. Варто лише зрозумiти, що до чого.

Потаємне бажання

День був тихий i хмарний. Якраз пiдходящий для того, аби старi приятелi могли зустрiтися.

Непосидющий Даваня, як завжди, дзигою крутився на прибережному корчi. Вiн не мiг вiдвести захопленого погляду вiд Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилось бачити господаря пiдводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолi.

— Оце так-так! — вигукував Даваня. — От дає! Куди моїм зайцям до нього!

Втiшений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.

— А ти чого мовчиш? — повернувся Даваня до Бухтика. — Що нового у санаторiї?

— Та-а… Все гаразд.

— Як там Вiтя, мiй знайомий, поживає? Мабуть, ще й досi вовки сняться? Гай-гай, хотiлося б знову зустрiтися з ним, та все часу не виберу.

— Непогано почуває, — знехотя вiдказав Бухтик.

Даваня пильно подивився на нього.

— Сьогоднi ти якийсь не такий, як завжди, — зауважив вiн. — Щось трапилося, так?

— Поки що нi… Але незабаром трапиться.

— А що саме? — насторожився лiсовик.

— Сергiйка i Олю мами хочуть забрати додому.

Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув:

— Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очi напущу — довiку до санаторiю не доберуться!

I Бухтик трохи втiшився.

«А й справдi — чому б не зробити так, як каже Даваня? — подумав вiн. — Мами походять-походять лiсом, та й поїдуть назад. А Сергiйко з Олею залишаться…»

Барбула врештi-решт втомився гасати на березi i з розгону шубовснув у воду.

— Хух, ноги вже не тримають, — задоволено зазначив вiн i запитав у Даванi. — Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху?

— Та вже ж, бачив, — вiдказав Даваня, з цiкавiстю розглядаючи Бухтикiв винахiд. — Та менi здається, що молодець не стiльки ти, скiльки твiй син. Ач, що вигадав!

I вiн обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.

— Молодець вiн молодець, та ще рано про це балакати, — заперечив Барбула i поплескав Бухтика по плечу. — От коли вiн зробить так, аби я став видимим для дiтей, — о, тодi вiн буде найпершим молодцем у моєму затонi! Пiсля мене, звiсно.

— Знаєш, батьку, я вже втомився вiд твоїх забаганок, — обiзвався Бухтик. — Скiльки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергiйка!

— Ти вчора був у нього, — посмiхнувся Даваня. — Я з узлiсся бачив, як ти i Сергiйко ховалися пiд ялиною.

— Бач, вiн втомився! — i собi докинув Барбула. — Бiдна дитина, нiкому її пожалiти! А може, я теж втомився! Вiд чекання. А чи знаєш ти, що менi не менше вiд тебе кортить побувати у тому санаторiї? Може, я теж хотiв би показатися дiтям!

Даваня жваво пiдстрибнув на своєму корчi.

— О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! — палко пiдтримав вiн приятеля. — Тодi б ми з тобою разом заявилися до санаторiю i влаштували б там такий спектакль! Я став би… — Даваня на мить замислився. — О! Я став би вовком, а ти — самим собою. Уявляю, як би дiти нам зрадiли!

— Ще й як зрадiли б! — погодився Барбула, пригадавши, яким красенем вiн був у дзеркалi.

I тут Даванi прийшла в голову така чудова думка, що вiн трохи не звалився з корча.

— Слухайте! — вигукнув вiн. — А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я i думаю: ким би ми захотiли там стати? Я, наприклад, став би лiсничим. А ти, Бухтику?

— Я?..

Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортiло збудувати величезного пiдводного човна, щоб посадити в нього своїх друзiв з санаторiю i показати їм, як чудово в батьковому затонi. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водоростi? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидiти на березi i надувати для своїх друзiв рятiвнi кола. Сиди i надувай. Викупався — i знову надувай. А якщо…