— Вовк за мною гнався, — пояснив вiн, ледве переводячи подих. — Такий здоровенний, жахливий вовчисько!

— Зараз подивимося, який там вовчисько гнався за тобою, — недовiрливо сказав Сергiйко i рушив у той бiк, звiдкiля бiг Вiтько. Та за першим же кущем вiн раптом зупинився i покликав товариша:

— Йди-но сюди! А це що?

За кущем лежав козуб Вiтька. Вiн був з горою наповнений вiдбiрними грибами.

— Так я ж його… — почав Вiтько. Вiн хотiв було поклястися, що козуб цей кинув далеко звiдсiля, коли чимдуж тiкав вiд вовка. I що козуб тодi був майже порожнiй.

Проте не сказав нiчого. Вiн лише дивився на гриби i думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон…

Свято Повного Мiсяця

Спали птахи в лiсi. Спали звiрi i риби.

Потонув у срiблястому мороцi i лiсовий санаторiй. Свiтилося лише одне вiкно — у комiрчинi нiчного сторожа. Сторож любив спати при свiтлi.

Зненацька одне з темних вiкон вiдчинилося. З нього обережно вилiз хлопчик. Якусь хвилину вiн постояв пiд вiкном, прислухаючись до нiчних шурхотiв. Затим, скрадаючись за кущами, аби нiхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вiрнiше, до тiєї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Мiсяця.

Пiд вечiр вони сидiли на лавцi i Оля вмовляла Сергiйка нiкуди не йти.

— А як же розпорядок дня? — казала вона. — А раптом хтось дiзнається?

— Так я ж ненадовго, — вiдказував Сергiйко. — Тiльки туди й назад. I нiхто мене не побачить. Я ж обережно. А потiм тобi про все розповiм.

Оля помовчала.

— Менi теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! — призналася вона. — Проте я нiзащо не зможу пiти туди серед ночi. Я просто помру вiд страху. — I Оля поглянула на Сергiйка очима, в котрих i справдi причаївся переляк. — А ти не боїшся?

Правду кажучи, Сергiйковi було трохи не по собi. Проте несподiвано для самого себе вiн сказав:

— Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Менi її показував Бухтик. А все iнше — подумаєш!

Оля поглянула на нього з великою повагою.

— Ти дуже смiлива людина, Сергiйку, — сказала вона. — Ти найхоробрiша людина в усьому свiтi!

I зрозумiло, що пiсля таких слiв Сергiйко згоден був помандрувати на Пiвнiчний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькi русалки. О, пiсля таких слiв вiн, не вагаючись, кинувся б навiть у клiтку з тигром! Звiсно, коли б той був хоч трохи приручений…

I як Оля потiм не умовляла його нiкуди не йти, Сергiйко зробив по-своєму.

Мiж рiдкими хмарами повiльно пропливало жовте мiсячне кружало. Час вiд часу пiд ногами лунко, немов пострiли, потрiскувало сухе галуззя.

Шкода, що сьогоднi немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокiйнiше. Проте Бухтик сказав, що вiн не має права супроводжувати Сергiйка. На свято Повного Мiсяця приходять лише тi, кого запрошують русалки. А тим з водяникiв, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.

— Так що треба тобi йти самому, — сказав Бухтик.

Сергiйко зупинився бiля кущiв, за якими починалася галявина. Трохи далi, праворуч, мерехтiла срiбляста поверхня лiсової заплави. У водi чiтко вiдбивався мiсяць, кучерявi хмари i ледь помiтнi блискiтки далеких зiрок. Iнколи скрикувала сонна птаха. Вiд того крику здригалися заростi верболозу i по заплавi пробiгали дрiбнi брижi.

Сергiйко навiть не помiтив, коли саме з води вийшли двi постатi в бiлому. Одна була трохи вищою, iнша — зовсiм маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергiйко здогадався, що це були Омаша i Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини i спинилися.

Навколо все завмерло, зацiпенiло. Навiть легкий опiвнiчний вiтерець — i той кудись згинув.

Сестри повiльно, немов бiлi крила, здiйняли руки i розпочали свiй танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору.

Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна бачити лише в чарiвному снi.

Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька хвилин, а може, й цiлу годину… Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному снi. Варто йому лише вiдштовхнутися — i вiн попливе над землею так же легко й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам.

Раптом вiн вiдчув, що летить в якусь порожнечу, i ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик.

I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтiшний смiх, — i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I, як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба.

А Сергiйко почав повiльно занурюватися в холодну й липку трясовину.

Оля прокинулася опiвночi, їй здалося, начебто за вiкном хтось подав голос. Вона сiла на лiжку й почала прислухатися. Нi, то лише здалося.

Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманiтне й безперервне сюрчання коникiв. Високо над землею погойдувався мiж хмар круглий мiсяць.

Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрiлки показували рiвно дванадцять годин ночi.

«Може, Сергiйко вже повернувся?» — подумала вона i перевела погляд на Сергiйкове вiкно. Проте вiкно було вiдчинено. А вони домовлялися, що коли Сергiйко повернеться, то зачинить його.

Отже, вiн ще не повертався.

Тодi вона сiла на пiдвiконнi i почала чекати.

Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напiвморок, освiтлений згори непевним, мерехтливим свiтлом, i вiдчувала, як з кожною хвилиною її все бiльше охоплює невиразна тривога. Iти через колючi кущi, здригатися вiд кожного шурхоту, пробиратися через перелiсок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує… Бр-рр…

Нi, вона нiзащо в свiтi не згодилася б на таке! Та що там вночi — вона i вдень не зважилася б податися до лiсу сама.

«О, Сергiйку, коли б ти тiльки знав, яка я боягузка! — подумала Оля i невесело усмiхнулася. — Тодi ти, напевне, нiколи б не дружив зi мною…»

I раптом їй здалося, начебто бiля рiчки хтось закричав. Оля мерщiй розчинила вiкно i стала прислуховуватися. Але нi — то не був голос Сергiйка. То кричала жаба. I кричала вона з таким вiдчаєм, що у дiвчинки по спинi забiгали мурашки.

А через кiлька хвилин вона помiтила на освiтленому узлiссi якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збiльшувалася в розмiрах. Потiм вона перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика.

Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека… Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся.

Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною.

I тому Бухтик бiг до санаторiю так, як нiколи ще не бiгав у життi. Як добре, що вчора вiн на всяк випадок випрохав у Сергiйка одну таблетку i сховав її пiд вербою!

Вiн вбiг на подвiр'я i зупинився: всi вiкна були затемненi. I лише в одному виднiлася голова дiвчинки…

Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать.

— Сергiйко в небезпецi! — задихаючись вiд сухого повiтря, вигукнув вiн. — Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти смiливу людину, щоб…